КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

КОНЦЕПЦІЯ  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВИХОВАННЯ

СХВАЛЕНА  ВСЕУКРАЇНСЬКОЮ  ПЕДАГОГІЧНОЮ  РАДОЮ  ПРАЦІВНИКІВ  ОСВІТИ  30 ЧЕРВНЯ  1994р.

Ступінь  особливості  національного  виховання.

Український  народ  вступив  у  нову  еру  свого  історичного  розвитку.  Разом  з  перспективами  вільного  розвитку  Української  держави  відкрилися  широкі  можливості  для  розвитку  освіти,  науки,  культури,  що  вимагає  докорінної  перебудови  процесу  виховання  молодого  покоління.

Державна  національна  програма  «Освіта»  визначила  стратегію  розвитку  освіти  в  Україні,  пріоритетні  напрями,  шляхи  «Створення  життєздатної  системи  безперервного  навчання  можливостей  постійного  духовного  самовдосконалення  особистості,  формування  інтелектуального  та  культурного  потенціалу  як  найвищої  нації».

В  Україні  та  інших  країнах  світу,  історично  склалася  система  виховання,  яка  максимально  враховує  можливі  риси  і  самобутність  українського  народу.  Тривалий  час  вона  нехтувалась,  заборонялась  завойовниками  України  а  в  останні  десятиріччя  взагалі  була  відкинута  і  пригнічена  так  званою  системою  комуністичного  виховання.  Нині,  спираючись  на  глибинні  національно – виховні  традиції  свого  народу,  національна  система  виховання  поступово  відроджується.  Сучасна  її  модель  враховує  такі    важливі  особливості  сьогодення,  як  перехід  України  від  соціалістичних  відносин  до  ринкових,  національне  відродження  сфер  життя  українського  суспільства  і  процес  розбудови  самостійної  незалежної  держави.

Поняття  «Національне  виховання»  вбирає  в  себе  всі  особливості  сучасного  стану  країни.  По – перше  воно  рівнозначне  державному,  хоча  останнє  є  вужчим,  одиничним  стосовно  національного  як  загального,  державне  виховання  є  складовою  національного  виховання,  воно  здійснюється  державними  установами,  загальнонаціонально  діє  поза  її  межами,  має  перший  діапазон  впливу  на  процес  соціалізації  особистості.

По – друге,  в  жодній  країні  світу  немає  виховання.  Воно  завжди  має  конкретно – історичну  національно – державну  форму  вираження  і  спрямовує  на  формування  громадянина  конкретної  держави.

Національне  виховання  найбільш  відповідає  потребам  відродження  України.  Воно  однаково  стосується  як  українців  так  і  представників  інших  народів, що  проживають  в  Україні.  Саме  принцип  етнізації  виховного  процесу  передбачає  надання  широких  можливостей  представникам  усіх  носіїв  для  пізнання   своєї  історії,  традиції,  звичаїв,  мови,  культури,  формування  власної  національної  гідності,  і  через  пізнання  власної  історико – культурної  спадщини,  допомагає  пізнати  глибинність  взаємозв’язків  кожного  з  них  українською  нацією,  її  державою,  переконатися,  що  саме  українська  незалежна,  суверенна  держава  охороняє  національні  права  всіх  громадян  України.

Таким  чином,  національне  виховання – це  створена  у  продовж  років  самим  народом  система  поглядів,  переконань,  ідей,  ідеалів,  традицій,  звичаїв  покликаних  формувати  світоглядну  свідомість  та  ціннісні  орієнтації  молоді,  передавати  їй  соціальний  досвід,  надбання  передніх  поколінь.  Науково – обґрунтована,  правильно  організована  на  національне  виховання  відображає  історичну  ходу  народу  перспективи  його  розвитку.

Актуальність  створення  системи національного  виховання  в  умовах  держави  України  визначається  потребами  суспільства  у  всебічній  активізації  інтелектуального  і  духовно – творчого  потенціалу  національних  та  загальнолюдських  цінностей.  Суперечливими  процесами  включення  особистості  в  соціальне  життя,  необхідністю  забезпечення  єдності,  наступності  та  послідовності  виховуючи  зливів  різних  соціальних  інститутів,  постійного  корегування  виховного  процесу.

У  пошуках  нової  системи  виховання  на  перший  план  висуваються  гуманістичні  ідеї  та  орієнтири,  що  ґрунтуються  на  повазі  до  особистості  дитини,  турботі  про  її  розвиток.  Такий  підхід  передбачає  визначення  кожного  виховання  як  унікальної  особистості,  його  прав,  ставлення  до нього  як  суб’єкта  власного,  розвитку,  опору  у  його  вихованні  на  сукупність  знань  про  людину  та  високий  професіоналізм.

Дана  концепція  має  на  меті  визначення  стратегії  розвитку  наскрізної  системи  виховання  молодого  покоління  України.  Наповнення  виховання  гуманітарним  змістом,  котрий  узгоджується  кращими  надбаннями  цивілізації,  орієнтований  на  соціалізацію,  безпосередній  розвиток  людини  і  відповідає  її  потребам,  самореалізації  та  актуальним  завданням  відродження  національної  культури,  ставлення  Української  держави.

ПРИНЦИПИ  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВИХОВАННЯ

Народність – єдність  загальнолюдського  і  національного.  Національна  спрямованість  виховання,  оволодіння  рідною  мовою,  формування  національної  свідомості,  любові  до  свої  мови  та  народу,  прищеплення  шанобливого  ставлення  до  культури,  спадщини,  народних  традицій  та  звичаїв,  національно – етнічної  обрядовості  усіх   народів  що  населяють  Україну.

Природовідповідність  виховання – врахування  багатогранної  і  цілісної  природи  людини,  вікових  та  індивідуальних  особливостей  дітей,  учнівської  та  студентської  молоді,  їх  анатомічних,  фізіологічних,  психологічних,  національних  і  релігійних  особливостей.

Культуровідповідність  виховання – органічний  зв’зок  з  історією  народу,  його  мовою,  культурними  традиціями,  з  народним  мистецтвом,  ремеслами,  забезпечення  духовної  єдності  поколінь.

Гуманізація  виховання – створення  умов  для  формування  кращих  якостей  та  здібностей  дитини,  джерел  її  життєвих  сил,  гуманізація   взаємин  між  вихователями  і  вихованцями,  постановка  виховання  в  центр  навчально – виховного  процесу,  повага  до  особистості,  розуміння  її  запитів,  інтересів,  гідності,  виховання  гуманної  особистості,  щирої,  людяної,  доброзичливої,  милосердної.

Демократизація  виховання – усунення  авторитарного  стилю  виховання.  Сприйняття  особистості  вихованця  як  вищої  соціальної  цінності,  визначення  його  права  та  свободу  на  розвиток  здібностей,  і  виявлення   індивідуальності  та  формування  глибокого  усвідомлення  взаємозв’язку  між  ідеями  свободи,  правами  людини  її  громадською  відповідальністю.

Безперервність  виховання – досягнення  цілісності  і  наступності  у  вихованні,  перетворення  його  у  процес,  що  триває  у  продовж  усього  життя  людини.  Нероздільність  навчання  і  виховання,  що  полягає  в  їх  органічному  поєднанні,  підпорядкуванні  змісту  навчання  і  виховання,  формуванню  цілісної  та  всебічно  розвиненої  особистості.

Етнізація   виховного  процесу – наповнення  виховання  національним  змістом,  спрямованим  на  формування  самосвідомості  громадянина.  Принцип  етнізації  однаково  стосується  усіх  народів  України.  Створення  можливості  навчатися  всім  дітям  в  рідній  школі,  виховувати  національну  гідність,  національну  свідомість.  Відтворення  в  дітях  менталітету  свого  народу,  увічнення  в  підростаюче  покоління  специфічного,  що  є  в  кожній  нації,  виховання  дітей  як  типових  носіїв  національної  культури,  продовжувачів  справи  батьків.  Принцип  етнізації – невід’ємна  складова  соціалізація  дітей.

Диференціація  та  індивідуалізація  виховного  процесу – врахування  у  виховні  роботі  рівнів  фізичного,  психічного,  соціального,  духовного,  інтелектуального  розвитку  вихованців,  стимулювання  активності,  розкриття  творчої  індивідуальності  кожного.

Послідовність,  систематичність  і  варіативність  форм  і  методів  виховання:

Свідомість,  активність,  самодіяльність,  і  творча  ініціатива    учнівської  молоді,  поєднання  педагогічного  керівництва  з  ініціативою  і  самодіяльністю  учнів.

Зв’язок  виховання  з  життям,  трудовою  діяльністю  народу  і  продуктивною  працею.  Прищеплення  любові  до  праці  і  повагу  до  людей  праці.  Ознайомлення  з  основними  сучасного  промислового  і  сільськогосподарського  виробництва,  будівництва,  транспорту,  сфери  обслуговування.  Розвиток  дітей  і  молоді  трудових  навичок  і  вмінь,  готовності  до  життєвої  адаптації  в  умовах  ринкових  відносин.

Інтегративність – єдність  педагогічних  вимог  школи,  сім’ї  і  громадськості.  Організація  родинного  виховання  та  освіти  як  важливої  ланки  виховного  процесу  і  забезпечення  педагогічного  всеобучу  батьків.  Здійснення  гуманних,  стійких  і  єдиних  вимог  до  дітей  з  боку  різних  соціальних  інститутів,  посилення  педагогічного  впливу  на  них,  підвищення  спільними  зусиллями  ефективності  виховного  процесу.

НАЦІОНАЛЬНЕ  ВИХОВАННЯ  ЯК  ФАКТОР  ЦІЛІСНОГО  ФОРМУВАННЯ  ОСОБИСТОСТІ,  ОСНОВНІ  НАПРЯМИ  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВИХОВАННЯ.

Головною  метою  національного  виховання  на  сучасному  етапі  є  передача  молодому  поколінні  соціального  досвіду,  багатства  духовної  культури  народу,  його  національної  ментальності,  своєрідності  світогляду  і  на  цій  основі  формування  особистісних  рис  громадянина  України,  які  включають  у  себе  національну  самосвідомість,  розвинену  духовність,  моральну,  художньо – естетичну,  трудову,  фізичну,  екологічну  культуру,  розвиток  індивідуальних  здібностей  і  талантів.

Вихованець  національної  школи  має  виростати патріотом  України,  якщо  намагання  державної  системи  освіти  зробити  росіянина  «українцем»  є  порушенням  прав  людини,  то  її  прагнення,  і  єврей,  і  поляк  поруч  з  українцем  були  чесними  громадянами  і  патріотами,  шанували  закони  і  традиції  народів  України,  на  землі  якої  живуть,  є  цілком  правовірним.

Таким  чином  слово  «українець»,  як  і  слово  «француз»  може  виражати  щонайменше  три  поняття:  а)  людину,  причетну  до  свого  етносу;  б)  людину  яка  усвідомлює  себе  часткою  нації   і  поділяє  з  нею  її  долю;  в) громадянина  своєї  держави,  у  нашому  разі – України.  Саме  в  останньому  випадку  ми  говоримо:  американець  українського  походження.

Важлива  роль у  національному  відродженні  України  відводиться  вивченню  української  мови,  або  лише  завдяки  їй  можна  пізнати  глибше  традиції,  звичаї,  психологію,  національний  дух  українців,  подолати  національний  нігілізм,  які  культивувалися  в  Україні  протягом  століть.  Мова  - основа  національної  гідності,  і  ставлення  до  неї  є  виявом  національної  самосвідомості,  а  потім  і  громадянської  позиції.  Підвищення  мовної  культури,  статусу  національних  мов  сприятиме  зміцненню  міжетнічних  стосунків,  культури  відносин  людини  і  нації,  а  також  виробленню  доброзичливого  ставлення  до  представників  інших  етносів  та  народів,  загальнолюдських  цінностей.

Світогляд  який  виявляється  у  поглядах,  ідеалах  особистості,  її  наукових  знаннях,  може  бути  найбільш  повно  сформованим,  правильно  і  емоційно  сприйнятим  за  умови  найтіснішого  його  зв’язку  з   народним,  національним  світоглядом.  Останній  вибирає  у  себе  кращі  зразки  ідей  народовладдя,  гуманізму,  народної  моралі  та  естетики,  які  найбільш  повно  відображені  в  народній  міфології,  фольклорі,  календарно  сімейній  обрядовості  тощо.

Значне  місце  у  формуванні  духовності  людини  посідає  родинно – побутова  культура,  в  якій  найбільш  повно  закладені  норми  стосунків  у  сім’ї,  виховання   шанобливого  ставлення  до  батьків.  Зміст  родинно – побутової  культури  сприяє  збереженню  рідної  мови,  традиції,  історії  родоводу,  забезпечує  духовну  єдність  поколінь,  неперервність  минулого,  сучасного  і  майбутнього  нації,  суспільства  загалом.

Духовність  особистості  означає  її  інтелектуальний  розвиток,  що  здійснюється  як  у  процесі  взаємодії  людини  з  суспільством,  природою,  так  і  шляхом  цілеспрямованості  навчально – виховної  роботи  за  умови  нерозривної  єдності  національних  загальнолюдських  надбань,  науково  професійної  думки.

Формування  духовності  тісно  пов’язується  з  релігійними  виховними  традиціями.  Відомо,  що  кожна  релігія  більшою  чи  меншою  мірою  взаємодії  з  культурою  відповідного  етносу.

Важливе  місце  у  системі  національного  виховання  займає  утвердження  принципів  загальнолюдської  моралі:  правди,  любові,  справедливості,  патріотизм  доброти,  працелюбності,  інших  добро чинностей.  При  цьому  має  вагу  не  тільки  і  не  стільки  просвітницька  діяльність,  скільки  перетворення  моральних  знань,  які  набуває  молодь,  у  її  переконання,  стійкі  моральні  почуття  і  вчинки.

Ефективність  морального  виховання  значно  зростає  в  разі  його  опори  на  народну  мораль,  традиції,  звичаї,  обряди  які  містять  у  собі  високі  моральні  цінності  (ідеї,  ідеали,  погляди,  поведінкові  норми),  збагачені  тисячолітнім  досвідом  мудрості  народу,  несуть  могутній  моральний  потенціал,  спрямований  на  виховання  особистості.

Формування  господарських  рис  передбачає  художньо – естетичну  освіченість  і  вихованість  особистості.  Народ  завжди  прагнув    будувати  своє  життя,  культуру,  побут,  дозвілля  за  законами  краси.  Виховуючи  в  молоді  народні  естетичні  смаки,  які  ґрунтуються  на  народній  естетиці,  національне  виховання  передбачає  формування  навичок  гарної  поведінки,  доброзичливого  ставлення  до  людей,  вироблення  умінь  власноручно  примножувати  культурно – мистецькі надбання  народу.

Трудова  активність:  сформованість  творчої  працелюбної  особистості,  цивілізованого  господаря  формується  як  під  впливом  соціального  середовища  так  і  в  процесі  трудового  навчання  і  виховання,  спрямованого  та  вироблення  відповідних  навичок  та  умінь,  професійної  майстерності,  готовності  до  життєдіяльності  в  умовах  ринкових  відносин.

Поряд  з  науковим,  педагогічно  обґрунтованим  трудовим  вихованням  істотне  значення  має  використання  надбань  народної  педагогіки,  трудових  традицій  українців,  а  також  прилучення  студентської  і  учнівської  молоді  до  ведення  фермерських  господарств.

Фізична  культура – невід’ємний  елемент  загальної  культури  особистості.  Повноцінний  фізичний  розвиток  особистості,  сформованість  її  фізичних  здібностей,  зміцнення  здоров’я  гармонії  тіла  і  духу,  людини  і  природи – основа  фізичного  виховання.

Кожен  народ  виробив  свої  національні  види  вправ  і  рухливих  ігор.  Вони  можуть  поповнити  сучасні  методи  фізичного  виховання.  Фізична  культура,  як  і  будь  яка  інша,  завжди  національно  своєрідна.  Що  стосується  української,  то  вона  стає  корінням  часів  Київської  Русі.

Пріоритетним  напрямком  морального  становлення  громадянина  є  виховання  у  дітей  і  молоді  поваги  до  Конституції, законів  України,  національної  символіки,  глибокого  усвідомлення  взаємозв’язку  між  діями  свободи,  правами  людини  та  її  громадянською  відповідальністю.

Формування  екологічної  культури  гармонійних  відносин  людини    і  природи  посідає  в  Україні  особливе  місце.  Це  викликано  багатьма  причинами  і  насамперед  наслідками.  Чорнобильської  катастрофи,  високим  рівнем  радіаційної,  хімічної  забрудненості  навколишнього  середовища.  Нашим  дітям  вкрай  необхідні  відчуття  відповідальності  за  природу   як  національну  і  загальнолюдську  цінність,  основу  життя  на  землі,  господарські,  гуманні  принципи  природокористування.

Активізації  екологічного  виховання,  підвищенню  його  ефективності  сприятиме  тісний  зв’язок  з  традиційним  народним  вихованням  любові  до  природи,  опора  на  педагогіку  народного  календаря,  де  всі  пори  року,  кожна  дата, свято  тісно  пов’язані  з  природою  рідного  краю,  з  природою  самої  людини.

Розвиток  індивідуальних  здібностей  і  таланту  молоді,  забезпечення  їх  умов  самореалізації  є  пріоритетним  напрямом  виховної  роботи.  Для  відродження  пошуку  і  підтримки  національних  талантів  необхідно  подбати  про  задоволення  різнобічних  потреб  учнівської  молоді  у  сфері  науково  технічної,  художньої,  фізкультурно – спортивної,  декоративно – прикладної,  творчості,  екологічно – натуралістичній  діяльності.

Кожен  із  розглянутих  напрямів  виховання  має  відносну  самостійність,  однак  всі  вони  тісно  взаємопов’язані,  доповнюють  один  одного  і  утворюють  єдину,  цілісну  систему  національного  виховання,  спрямовану  на  формування   національно  свідомого  громадянина  України.

СИСТЕМА  БЕЗПЕРЕРВНОГО  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВИХОВАННЯ

Основні  виховні  завдання  сім’ї  та  родини.

Формування  національної  свідомості,  самосвідомості  і  характеру,  забезпечення  духовної  єдності  поколінь,  виховання  любові  і  поваги  до  батьків,  рідної  землі  та  історії  свого  народу  оволодіння  абеткою  громадянства;

Виховання  здорової  дитини,  забезпечення  необхідних  екосоціальних  умов  для  найбільш  повної  реалізації  потенціальних  умов  можливостей  дитини.

Створення  атмосфери  емоційної  захищеності,  тепла,  любові,  умов  розвитку  почуттів  і  сприймань  дитини,  її  самореалізації;

Засвоєння  моральних  цінностей,  ідеалів,  культурних  традицій,  норм  взаємин  між  близькими  людьми  і  в  суспільному  оточенні,  виховання  культури  поведінки,  правдивості,  справедливості,  гідності,  честі,  людяності,  здатності  проявити  турботу  про  молодших,  милосердя  до  слабких  і  похилого  віку;

Включення  дитини  в  спільну  з  дорослими  діяльність,  розвиток  творчої  працелюбної  особистості,  спрямування  її  зусиль  на  турботу  про  навколишнє  середовище.  Виховання  дітей  як  цивілізованих  господарів  та  підготовка  їх  до  життя  в  умовах  ринкових  відносин;

Формування  естетичних  навичок;  уміння  відрізняти  красиве  і  гарне  в  побуті,  поважати  прекрасне  у  вчинках  людей,  прищеплення  любові  до  краси  рідної  природи,  до творів  мистецтва,  живопису,  літератури  і  музики,  розвиток  здібностей  і  талантів  дітей,  забезпечення  умов  для  їх  творчої  практичної  діяльності,  виховання  бажання  у  дітей  творити  красу.

Збереження  родинних  традицій,  сімейних  реліквій,  вивчення  коренів  родоводу.  У  сім’ї  має  домінувати  українська  мова  і  культура,  звичаї,  участь  батьків  у  національно – політичному  житті,  прихильність  до  української  книжки  і  газети,  української  книжки  і  газети,  до  національних  творчостей  через  спілкування,  спостереження,  і  багатьма  іншими  шляхами,  часто  для  нас  невидимими.

Основні  завдання  дитячих  навчальних  закладів  повноцінний  і  всебічний  розвиток  дітей  на  засадах  національної  культури  і  духовності  з  урахуванням  різноманітності  національного  складу  та  регіональних  умов  України.

Формування  культури  взаємин  між  учнями  і  культури  спілкування  з  дорослими,  оволодіння  відповідними  етичними  знаннями,  нормами  поведінки,  навичками  і  уміннями  безконфліктної  взаємодії  людей,  виховання  поваги  до  людської  гідності,  уміння  встановлювати  морально  чисті,  доброзичливі,  гуманні  стосунки. Формування  правосвідомості  громадянської  відповідальності,  непримиренного  ставлення  і  готовності  до  боротьби,  виховання  основ  естетичної  культури  і  розвиток  художніх  здібностей,  створення  умов  для  опанування  учнями  національної  та  світової  культури,  залучення  молоді  до  художньої  самодіяльності,  народних  промислів,  виховання  потреби  культурного  самоврядування.

Основні  виховні  завдання  позашкільних  закладів:

Забезпечення  потреб  особистості  в  самореалізації,  підвищення  інтелектуального,  духовного,  фізичного,  емоційного  рівня  вихованців  шляхом  їх  участі  у  різних  видах  творчої  діяльності,  формування  соціально  значущих  інтересів  молоді,  сприяння  професійному  самовизначенню.

Створення  умов  для  одержання  вихованцям  додаткової  освіти,  набуття  ними  умінь  і  навичок  шляхом  участі  у  творчих  об’єднаннях  за  інтересами.

Розвиток  комунікативних  здібностей  та  становлення  соціальної  зрілості  особистості,  формування  її  національної  свідомості  і  громадської  активності.

Пошук,  розвиток  та  підтримка  юних  талантів  і  обдаровань,  виховання  творчої  еліти  у  різних  галузях  суспільного  життя,  стимулювання  творчого  самовдосконалення  дітей  та  молоді.

Створення  найбільш  сприятливих  умов  для  емоційно – психологічної  захищеності  та  душевного  комфорту,  які  дозволяють  не  тільки  розумно  провести  дозвілля,  а  й  компенсувати  потреби  вихованців  у  позитивних  емоціях  радості,  доброзичливості,  успіху,  особистої  соціальної  значущості,  творчого  самоствердження.

Виховання  естетичних  смаків  у  дітей  і  молоді,  прилучення  їх  до  народної  творчості,  знань  різними  видами  мистецтва,  оволодіння  народними  ремеслами,  участь  у  культурному  житті  суспільства,  збагачення  культурними  цінностями  скарбниці  українського  народу.

Організація  змістовного  дозвілля  дітей  і  молоді  з  урахуванням  особистих  та  колективних  інтересів.

Основні  виховні  завдання  вищих  навчальних  закладів.

Підготовка  свідомої  національної  інтелігенції,  оновлення  і  збагачення  інтелектуального  генофонду,  нації  виховання  її  духовної  еліти,  примноження  культурного  потенціалу,  який  забезпечить  високу  ефективність  діяльності  майбутніх  спеціалістів.

Виховання  майбутніх  спеціалістів  авторитетними,  високоосвіченими  людьми,  носіями  високої  загальної  світоглядної,  політичної,  професійної,  інтелектуальної  та  емоційної  культури.

Основними  складовими вихованості,  загальної  і  професійної  культури  випускника  вузу  мають  стати:

Професійна  спрямованість  і  виробнича  майстерність;

Широкий  кругозір  і  культурно – інтелектуальна  ерудиція;

Національна  самосвідомість,  демократизм, гуманізм,  інтелігентність  у  повсякденній  діяльності;

Творче  натхнення  і  оптимізм,  здатність  працювати  цілеспрямовано  на  перспективу  з  повною  віддачею  сил,  підхоплювати  цінні  думки  і  оперативно  втілювати  їх  у  дію,  відвертість  і  готовність  до  клопіткої праці;

Підвищена  вимогливість  до  себе,  конкурентноздатність  розвинена  потреба  в  самовдосконаленні,  вміння  систематично  поглиблювати  своє  духовне  багатство,  зміцнювати  фізичні  сили  і  здоров’я.

КРИТЕРІЇ  ЕФЕКТИВНОСТІ  ВИХОВНОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ  ПЕДАГОГА.

Успішне  вирішення  завдань  національного  виховання,  суттєве  покращення  всього  навчально – виховного  процесу,  розвиток  пізнавальної,  трудової  активності  дітей  і   молоді  безпосередньо  пов’язані  з  удосконаленням  підготовки  педагога,  їх  професійно – технічної  майстерності,  ерудиції  і  культури.

Педагог,  учитель,  вихователь – довірена  особа  суспільства,  якій  воно  ввіряє  найдорожче  і  найцінніше – дітей,  всю  надію,  своє  майбутнє.  Доля  дітей  в  руках  педагога  в  його  золотому  серці,  він  має  бути  джерелом  радісного  пізнавального  і  морального  зростання  своїх  вихованців.  Жодна  інша  професія  не  ставить  таких  вимог  до  людини.  Педагог  зобов’язаний  бути  яскравою,  неповторною  особистістю,  носієм  загальнолюдських  цінностей,  глибоких  і  різноманітних  знань,  високої   культури.  Педагог  зобов’язаний  прагнути  до  втілення  в  собі  людського  ідеалу.

Логіка  професійної  діяльності  педагога  визначає  таку  послідовність  кваліфікаційної  характеристики:

Готовність  до  навчальної  роботи  з  учнями;

Готовність  до  виховної  роботи  з  вихованцями  та взаємодії  з  батьками  і  громадськістю;

Готовність  до  педагогічного  спілкування  та  професійного  самовдосконалення.

Готовність  педагога  будь – якого  профілю  до  навчально – виховної  діяльності,  педагогічного  спілкування  і  самовдосконалення  складається  з  трьох  аспектів:  фахово           методичного,   психолого – педагогічного,  та  світоглядно – культурологічного.

Ми  широко  розкладаємо  лише  психологічний  аспект,  проте  фахово – методичний  і  світоглядно – культурологічний  аспекти  також  тісно  пов’язані  з  вирішенням  завдань  безперервного  національного  виховання.

Педагог – це  професіонал,  здатний  до  багато варіативності  педагогічної  дії,  прогнозування  можливих  результатів,  що  володіє  прийомами  аналізу  і  самоконтролю,  вміє  педагогічно  осмислити  нові  соціально – економічні  умови  виховання,  наслідки  ринкових  взаємовідносин,  оцінити  нові  тенденції  з  позиції  педагогічної  діяльності,  щоб  не  дати  ні  політиці,  ні  ринку  піднестися  над  педагогікою.

Педагогічна  праця – своєрідна  творча  діяльність.  Учитель  чи  викладач – вихователь,  який  організовуючи  навчально – виховну  роботу,  зобов’язаний вміти  проектувати  розвиток  особистості,  уявляти  яким  повинен  стати  його  вихованець  як  громадянин  незалежної  України.

Педагог  має  бути  винахідливим  у  створені  виховуючи  і  навчальних  ситуацій  у  відповідності  з  віковими  та  індивідуальними  особливостями  учнів.  Необхідність  швидко  реагувати  в  екстремальних  умовах  вимагає  гнучкості,  розуму,  кмітливості,  винахідливості,  емоційно – вольової  рухливості.

Суттєве  місце  в  праці  педагога  відводиться  його  мовній  діяльності.  Виклад  матеріалу,  доповнення,  переконання,  наказ  та  інші  види  навчально – виховного  процесу.

Значенні  якості  необхідні  всім:  і  вихователю,  і  вчителю,  і  іншим  педагогам,  в  чиїй  діяльності  переважають  виховні  завдання.

Психолого – педагогічний  аспект  готовності  педагога  до  здійснення  виховної  діяльності  передбачає:

Високий  рівень  сформованості  національної  свідомості,  знання  національної  психології  і  характеру  народу,  його  культурно – історичних  традицій,  морально – етичної  спадщини,  історії  і  сучасного  буття.

Втілення  в  собі  типових  якостей  рідного  народу,  його  культурного,  духовного  і  морального багатства,  бездоганне  володіння  українською  мовою.

Високий  рівень  професійної  підготовки,  широкий  кругозір  і  наукову  ерудицію,  духовне  багатство  та  емоційну  культуру  вчителя,  прагнення  до  постійного  самовдосконалення.

Любов  до  дітей  і  високу  педагогічну  культуру  в  тісному  поєднані  з  наполегливістю,  витримкою,  дотриманням  педагогічного  такту.

Досконале  володіння  дидактичними,  організаторськими,  комунікативними,  науково – пізнавальними  здібностями.

Розвиток  власної  спостережливості,  педагогічної  уяви,  оптимізму,  вміння  відчувати  та  позитивно  впливати  на емоційний  стан  учня.

Педагог  повинен  знати:

Сутність  і  закономірність  розвитку  особистості, анатомо – фізіологічні,  психологічні  та  вікові  особливості  вихованців.

Діагностику  і  методи  визначення  рівнів  вихованості  дітей.

Методи  аналізу,  ефективності  та  педагогічного  управління  процесом  всебічного  формування  особистості.

Теорію  і  методику  національного  виховання,  специфіку  роботи  класного  керівника,  вихователя  групи  продовженого  дня,  вихователя  школи  інтернату  та  дитячого  будинку,  громадських  дитячих  організацій,  виховної  роботи  у  дитячих  клубах  за  інтересами,  та  в  позашкільних  виховних  закладах.

Принципи  форми  та  методи  організацій  виховного  впливу  на дітей  різних  вікових  груп.

Принципи  організацій  різних  дитячих  об’єднань,  учнівських  та  студентських  колективів  і  керівництва  ними.

Педагог  повинен  уміти.

Визначити  конкретні  завдання  виховного  впливу,  виходячи  із  загальної  мети  національного  виховання,  рівнів  вихованості  дитячого  колективу  і  умов  навколишнього  середовища.

Реалізувати  принципи  національного  безперервного  виховання  народознавчого,  людинознавчого  та  особистісних  підходів.

Володіти  методами  і  формами  педагогічної  діагностики  та  педагогічного  прогнозування,  рівнями  вихованості  учнів,  колективу  і  особистості  в  їхній  єдності.

Визначити  мету  виховання  у  відповідності  з  рівнем  вихованості  дітей,  будувати  виховний  процес  на  основі  глибокого  і  систематичного  вивчення  учнів,  їх  інтересів,  запитів,  можливостей,  на  принципах  добровільності  та  співробітництва.

Формувати  гуманні  співвідносини  з  учнями  на  рівні  співробітництва  і  співтворчості  з  урахуванням  національних  традицій,  соціального  оточення.

 Об’єднувати  виховні  зусилля  вчителів  і  вихователів,  що  працюють  у  класі.

Організовувати  з  дітьми,  підлітками  різні   заходи  виховної  роботи.

Сприяти  самовихованню  учнів,  саморозвитку  їх  суспільних  цінностей  якостей  і  створенню  умов  для  самореалізації  дитини  як  неповторної  індивідуальності.

Вміло  використовувати  у  виховній  роботі  духовні  надбання  рідного  народу,  усну  народну  творчість,  культурно – історичні  національні  традиції  української  етнопедагогіки.

Аналізувати,  узагальнювати  і  використовувати  передовий  педагогічний  досвід,  систематично  підвищувати  свою  професійну  кваліфікацію.  Застосовувати  раціональні  прийоми  пошуку,  відбору  і  використання  педагогічної  інформації.